«Загадкова російська душа»: Вони народжуються і вмирають з ненавистю до нас

0


















Фейки існували завжди. Фактично вони ніколи й не зникали. У різний час з’єднання являлася потреба на ті, щоб вигадати якусь нісенітницю, з якої потім можна було б дружно реготати. Або використати її для залякування.

Та одна річ, коли нісенітниці вигадують і з них же регочуть малоосвічені люди. А від коли це роблять світочі російської літератури, то вже справді дивно.

Відомий естет і літературознавець Віктор Шкловський, описуючи вступ петлюрівців до Києва, був глибоко обурений, що вони затіяли українізацію, бо, за його словами, Київ завжди був російським. І збрехав наш естет, як вже в наш час збрехала була Магілєвская, стверджуючи, що Київ завжди «гаваріл па-рускі». Якби Шкловський сказавши, що Київ був польським чи єврейським, то мав би більше рації. Російським Київ ставши у середині ХІХ сторіччя, коли, знищивши магдебурзьке право, з центральної частини виселили українців і заселили заїжджими чиновниками та купцями.

І вісь далі Шкловський зауважує: «Я не сміюся над українцями, хоча ми, люди російської культури, в глибині душі ворожі всякої «мове». Скільки ми сміялися над українською мовою. Я сто разів чув: «Самопер попер на мордописню», що дорівнює: «Автомобіль поїхав у фотографію»».

Тобто учень, який багато бував в Україні і навіть чув, як українська мова звучить, цілком поважно вірить у цей покруч, вигаданий невідомо ким, бо додає: «Не любимо ми не нашого. І тургеневское «грае, грае, воропае» не від любові придумано».

У Тургенєва в романі «Рудін» справді є сцена, де такий собі Пігасов каже: «Ось ми тлумачили про літературу… Якщо б у мене були зайві гроші, я б зараз став малоросійським поетом.

– Це що ще? хороший поет! – заперечила Дар’я Михайлівна, – хіба ви знаєте по-малоросійськи?

– Нічого; та воно й не потрібно.

– Як не треба?

– Так само, не потрібно. Варто тільки взяти аркуш паперу і написати нагорі: «Дума»; потім почати так: «Гой, ти доля моя, доля!» або: «Седе казачино Наливайко на кургані!», а там: «По-під горою, по-під зеленою, грае, грае воропае, гоп! гоп!» або що-небудь в цьому роді. І справа в капелюсі. Друкуй і видавай. Малорос прочитає, підіпре рукою щоку і неодмінно заплаче, – така чутлива душа!

– Помилуйте! – вигукнув Басистів. – Що ви таке говорите? Це ні з чим не згідно. Я жив в Малоросії, люблю її і мову її знаю… «грае, грае воропае» – цілковита нісенітниця».

Альо для Шкловського, як з’єднання ясувалося, це не нісенітниця. Його аж тіпає, коли описує, як міняли вивіски у Києві: «У ці дні у Києві загинуло всі тверді знаки. Наказали міняти вивіски на українські. Мову знали не всі, та у нас в частинах, і українці, надіслані з боку, говорили про технічні речі по‑російськи, додаючи зрідка «добре» і інше що українське. Знову вийшло «грае, грае, воропае». Ось підла закваска!»

Підла закваска – бо зрадили велику Росію. А цього навіть письменник, який росіянином є лише на чверть, вибачити не може.

Міхаїл Пришвін побував у Львові в 1915 році, й трапився йому якийсь хитрий місцевий гімназист, який намолов сім мішків гречаної вовни. Важко сказати, з якою метою, але все, що він розповів майбутньому письменникові, – суцільна маячня.

«Гімназист, сімнадцятирічний хлопчик, який гуляв зі мною по Львову і розмовляв чистою українською мовою. Він мені розповідав про переслідування російської мови, не дозволяли навіть мати карту Росії, перед війною він примушений був спалити Пушкіна, Лермонтова, Толстого і Достоєвського. Переслідувалися навіть слова, до завтраму він приготує мені список слів, заборонених для вживання гімназистами, слів росіян.

– Як же ви навчилися російській мові?

– Мене потихеньку навчав дідусь – дідуся взяли в полон. А я навчав інших, і так йшло. Ми діяли, як революціонери, ми завжди були революціонерами».

Далі Пришвін дізнається, що за Австрії один львівський священик змушений був спалити сотні російських книжок. І в це теж він повірив. Хоча у Галичині існувала ціла зграя москвофілів, яка вільно собі спілкувалася російською мовою. Правда, більшість з них тієї мови не знали і насправді розмовляли страшним суржиком. Альо смороду малі свою пресу, видавали часописи й книжки. Жодних заборон не було. Гімназист усе вигадав. Особливо кумедна історія з забороненими російськими словами.

І вісь Пришвін, згодом чудовий письменник, купується на ці побрехеньки і старанно фіксує їх у своєму щоденникові.

Та добре, тоді інтернету не було. Альо зараз кожен дурень може перевірити, чи існував коли-небудь такий переклад «Гамлета»: «Чи я впаду, дрючком продертий, чи повз прошпиндярить він».

Реакційна газета «Завтра», яку редагує відомий україножер та антисеміт Алєксандр Проханов, стверджує й зараз: «Українську «мову», як і наступний голодомор, втілювали в життя «буксири у вишиванках» викликані з Галичини (понад 40 тисяч) під керівництвом Л. Кагановича по так званих «скрыпниковским правописам». Треба було говорити «лямпа», «кляса», «плян», «аритметика», «литун» (льотчик), «чату» і т. д. З тих часів залишилося «Самопер попер до мордопыса», – до фотографа. В кінці ХХ століття їх переплюнув віце-прем’єр Н.Жулинський канадським діалектом з «этером», «слухавкамы» і «пупорезками». Але головне, чого досягла сама більшовицька українізація, це заборона на Малоросію, перейменувавши не тільки російських малоросів в українців (1932), але і заборонивши Гоголівське: «Слава Богу, що ми РОСІЯНИ»».

Зараз вся російська преса разом із сайтами зациклена на Україні. Цілком поважно обговорюють можливий наступ ЗСУ на ДНР-ЛНР від Маріуполя і вздовж кордону, щоб відсікти бойовиків від їхніх баз у Росії. Мовляв, ніхто великі міста штурмувати не буде, «їх візьмуть в облогу». При цьому посилаються на якісь лише їм відомі плани ЗСУ, які вдалося роздобути.

А тут і згадалися мені слова навіженої Юльки про те, що Порошенко збирається розпочати нову війну, щоб таким чином зберегти своє президентство. Таке враження, що віщують вони в унісон.

І ця новина про плани Порошенка розпочати наступ вже розлетілася інтернетом і широко обговорюється на багатьох телеканалах та сайтах. Російські змі розповідають, що українські війська стали отримувати більше боєприпасів. «Київ нібито планує наступ на Донбасі», «Київ нібито планує почати наступ на Донбасі під час чемпіонату світу з футболу-2018 в Росії».

У ДНР негайно допитали українських полонених, і ті розповіли, що наступ почнеться або напередодні виборів президента Росії, коли розтане сніг і земля підсохне, або під час чемпіонату світу. І начебто їм такий наказ зачитували.

Альо вже минули всі терміни, а жодного наступу нема. Та фейк усе ще живий і тихо собі тліє в закамарках загадкової російської душі. Розумом її точно нє панять.

Коли ви зазирнете в цю душу, то з подивом довідаєтеся, що її характерні риси – це: «Доброта і гостинність, чуйність, чуйність, співчуття, незлопамятность, жалостливость, готовності прийти на допомогу, відкритість, прямодушність, великодушність; невміння довго ненавидіти (!!!)…»

Список дуже довгий, і я його скоротив. Бо спіткнувся на останній фразі.

«Невміння довго ненавидіти»? Справді? А довго – це скільки? Від заснування Москви чи від Петра Пєрвого? Бо щось я не помітив, аби вони коли-небудь перестали нас ненавидіти. Вони народжуються і вмирають з ненавистю до нас. З усіма своїми фейками, забобонами, з усією тією шизофренією, яку несе їм вєлікая русская література.

«>

13.08.2018
04:48
Источник

Оставить комментарий